У Київському театрі ляльок Людмила Кукоба працює 30 років. Починала бутафором, зараз – завідувач візуально-художнього цеху. Тут виготовляють ляльки, костюми й декорації для вистав.

- Це верхня майстерня. Повикладали тут готові ляльки. У листопаді маємо прем'єру – "Пригоди Піфа", - 49-річна Людмила Олексіївна заходить у простору кімнату, викладену білим кахлем. Столи заставлені мишами, декоративними будинками. Є ще жінка у квітчастій сукні і з великими грудьми, хлопчик Піф у кепі.

- Хто придумує лялькових персонажів для вистав? 

- Спочатку режисер обирає тему. Далі ескізи малює художник. Він ліпить гіпсові форми для облич ляльок. А по цим формам бутафори роблять заготовки з пап'є-маше. Найважче підготувати скульптури з поролону. Треба вистригти руки, ноги. Перуку важкувато робити. Часто тюль іде на волосся. Можна ще канат плетений. Він замочується, потім вичісуємо його.  Якщо раніше багато деталей ляльки з дерева робили. То зараз – тільки руки, стопи та з'єднуючі деталі. Щоб лялька легша була. Інколи для маріонеток пришивають маленькі свинцеві грузики, щоб плавніше рухалася. У нашому цеху роблять тіло ляльки та одягають її. У кінці художник своєю рукою розписує очі, губи, брови усім персонажам. Щоб були однакові.

- Ляльку можна пошити з будь-чого?
- Тканини для костюмчиків ми купуємо. Це прості бавовняні, батистові або велюрові. Звісно, дитяче щось перешиваю. Знайомі часто футболки віддають або старі джинси. Буде десь кишеня, десь краватка. Важко знайти щось смугасте. Майку для ведмежати перешила з хлопчачої футболки – племінниця віддала. Бачте, яка тепер майка у лялькового ведмежати – у синьо-зелено-біло-салатову смужку. Раніше взагалі з цим проблеми були – доводилося підбирати одяг для ляльок з різних шматків. Ну і виручає секонд-хенд, звісно. Я не жалію своїх грошей. Купую красиві фактурні тканини. А от хутро як правило не використовується для ляльок. Ви його ніде не побачите. Це не прийнято в ляльковому театрі, бо будуть як живі. А це некрасиво, -  Людмила Олексіївна бере до рук лисицю. У неї не шерстяний живіт, а бахрома з кружева.

- Тобто, ляльку не можна робити натуралістичною?

- Якщо робити натурально, то буде страшно. Як бачите всі образи гіпертрофовані. Ми колись робили виставу "Синя птиця". Художник розробив дуже натуралістичні ескізи. Ляльками справжні перуки одягли. Дивишся на тих хлопчика і дівчинку – наче і не люди. Але коли актор ними рухає, то не казка, а жахіття.  Дорослим страшно, не те що дітям. І не пішла якось вистава. Я ще пам'ятаю бабусю тоді робила, що по сценарію з гроба вставала. Так обличчя треба було зробити зелено-синього кольору… Бррр. В основному робимо персонажів привабливими, як в мультфільмах. Злих немає. Можуть бути шебушні.

- Куди діваєте списаних з репертуару ляльок?

- У нас є музей на першому поверсі. Туди виставляємо своїх персонажів. Інші - зберігаються на складі. Він розміщений в трьох кімнатах. Усі ляльки відсортовані по виставам. На деякі одягають мішечки. Лялькам з поролоновими деталями (як от лялька-жінка з великими губами та грудьми) протипоказане сонячне світло. А загалом лялька довго служить. Це масовка вилітає першою. Пташки, метелики. По кілька разів їх робимо. Ними постійно махають. Рідко, але буває, якщо актор не в гуморі, то може і голову вивернути ляльці чи механіку розкрутити.

Людмила Олексіївна має окрему метрову кімнату-склад, заставлену картонними коробками. Усюди стирчать шматки тканин. Пам'ятає все: де лежить клітинка, чорний бархат, футболки дитячі махрові. Кому яку ляльку шити вибирає по настрою та характеру працівника. У художньому цеху працює семеро людей.